Стихи Евгении Бильченко. Перевод Игоря Павлюка
Здавалось, світ не буде кращим, Що б не пророчили незримо По небі, спухлому від гроз; Але в цю яму, в цю от кашу Прийшов з блакитними очима Ієшуа. Ісус Христос.
І там, де море крові билось (Воно, по суті, й нині вдома, І краплі більше пролились), Там окрім того щось з'явилось: І не була це ще утома, Непримиренність або злість,
І вже тим більше це не жалість, Та, що розбризкана з кадила Попівського до упокою; Щось дерево землі сказало – І гуща вже непроходима, Й місточок стрибнув над річкою.
І небо, наче трохи свисне Від здивування і від болю, Саме собі сплакнуло знов; І стали голубими висі, Як погляд, сповнений любові, Що знає вже: вона – Любов.
Казалось, мир не будет краше, Чего бы там ни предсказали По небу, вспухшему от слез; Но в это яму, в эту кашу Пришел с лазурными глазами Иешуа. Иисус Христос.
И там, где билось море крови (Оно, по сути, и осталось, И даже больше пролилось), Там появилось что-то кроме: И это не была усталость, Непримиримость или злость,
И уж тем более не жалость, Разбрызганная из кадила Поповского за упокой; Но . дерево к земле прижалось – И стала чаща проходимой, И мостик прыгнул над рекой.
И небо, чуть ли не присвистнув От удивления и боли, Расплакалось само собой; И стали голубыми выси, Как взгляд, наполненный любовью, Постигшей, что она – Любовь.
ВЕСНА ВІД ПІРОСМАНІ
В дрімучій зелені – мостова. Вздовж сонних вікон око зіва. На небі сонце крутим жовтком. Про це не думала навіть тайком.
Господь родився, в колисці віття Його, як птаху, гойдає вітер. Застряли в арках часи забуті. Нам подарунок від них – майбутнє.
Дививсь, не жмуривсь. Пішов, не глянув. По тьмяній шерсті собаку гладив. У всіх він рухів украв по ритму. У перехожих – по Маргариті.
Верблюд із клунком таранить далі. Дарують ляльку на свято лялі. Весна сусальна – різкий нам час. І щастя десь-то живе без нас.
ВЕСНА ОТ ПИРОСМАНИ
В кромешной зелени – мостовая. У сонных окон глаза зевают. На небе солнце крутым желтком. Я и не думала о таком.
Господь родился, и в люльке веток Его, как птицу, качает ветер. Застряло время в объятьях арок. Оставил будущее в подарок.
Смотрел, не щурясь. Ушел, не глядя. По жухлой шерсти собаку гладил. У всех движений украл по ритму. У всех прохожих – по Маргарите.
Верблюд с поклажей таранит дали. Ребенку куклу на праздник дарят. Весна сусальная режет глаз. И где-то счастье живет без нас.
Живу в розколі, як отой схизматик, Пророчу людям правду на віки, Вона, як спирт, витає в ароматі Як вишукані солодом квітки.
Живу в розколі, розриваюсь поміж Крутим «уже» і ласкавим «іще». Надію божевільну – серцю поміч – Мені зі смертю впишуть в спільний чек.
Живу в розколі, заготовив з ходу На літо – лижі, до зими – весло; У знахідок бюро свою природу Здаю, немов найбільше барахло.
Живу в розколі (з дня на день – в Розпаді, За ним іде нове Творіння знов), Щоби стара моя і хвора пам'ять Чужу і юну увібрала кров.
Урочисто, немов держава в гімні, Де навіть боязнь – це потужність теж, Живу в розколі. Боже, поможи мені Самій собі, як ближньому, святе. 8 червня 2007 р.
Живу в расколе, как любой схизматик, Пророчествуя правду, а пока Она, как спирт, витает в аромате Изысканного сладкого цветка.
Живу в расколе, разрываясь между Крутым «уже» и ласковым «еще». Я знаю, что безумную надежду Запишут мне со смертью в общий счет.
Живу в расколе, заготовив с ходу На лето – лыжи, на зиму – весло; Саму себя сдаю в бюро находок Как самое большое барахло.
Живу в расколе (с дня на день – в Распаде, За коим следует Творенье вновь), Чтоб старая моя больная память Чужую юную впитала новь.
Торжественно, как государство в гимне, Где даже трусость – это та же мощь, Живу в расколе. Боже, помоги мне Самой себе, как ближнему, помочь. 8 июня 2007 г.
Хто невинний, – той винуватий. Якщо болить, – зцілю рукою. Каверзні, манірні уніати Носять уселенські супокої.
Замок сторічний сто літ стоїть, Переплавляє на світло цеглину; Мармуровий зал, немов єзуїт, З ходу двозначну відповідь кине.
Дріб черепичний – скроні льодові. Гомін брущатки – душа підтюпцем. Вулиці стиснули по кулакові, Щоб ударити – себе – у лице.
Що нам традиція? Що сім'я? Переносними ростем дітьми. Батьківщино! Маленька моя! Бідна ненечко! Обійми! 23 квітня 2008 р.
Кто невиновен, – тот виноват. Если болит, – исцелю рукой. Каверзный, чопорный униат Носит вселенский в глазах покой.
Замок столетний сто лет стоит, Переплавляя кирпич на свет; Мраморный зал, как иезуит, С ходу двузначный дает ответ.
Дробь черепичная – лед к виску. Ропот брусчатки – душа рысцой. Улицы сжали по кулаку, Чтобы ударить – себя – в лицо.
Что нам традиция? Что семья? Переносными растем детьми. Родина! Маленькая моя! Бедная нэнечка! Обними! 23 апреля 2008 г.
МОЛИТВА ЗА ВСІХ ПОЕТІВ В церковнім хорі дівча співало … О. Блок
В епоху жаги «про все те». Ручаюся не життям, А горлом… Врятуй Поета, Церковне й вовче виття!
Чого би я не просила… (Сусіда хмик: «Се ля ві!»). Не треба Поету сили: В любові всесильний він.
Безсилий… розкосі крила, Горбатіє благодать. Безсилля – то є всесилля: Більше взяти в сто раз – віддать.
Виворіт плаття – тога. Мрія – душі уста. Біля хреста Христового Натовпи – без хреста.
І поле в бинтах пороші Поранене від сохи; Й нема серед них хороших, Й нема серед них плохих.
Є різні: це просто, просто, – Як раптом враз кораблі Зволіли би не за ростом Для себе більше землі…
І яро, бортом і кілем Врізались в кривавий рів… Мій Боже, храни мій Київ, Чорнобиль, Москву і Львів!
І погляд його пресиній – Зомлілий від чистоти… Поет зостається сильним: Готуйте свої хрести! 17 жовтня 2008 р.
МОЛИТВА ЗА ВСЕХ ПОЭТОВ
Девушка пела в церковном хоре… А. Блок
В эпоху страстей «про это» Ручаюсь не головой , А горлом… Спаси Поэта, Церковный и волчий вой!
Чего бы я не просила… (Соседа хмык: «Се ля ви!»). Не нужно Поэту силы: Всесилен он от любви.
Бессилен… Косые крылья, Горбатая Благодать… Бессилие – есть всесилье: Взять больше в сто крат – отдать.
Изнанка рубахи – тога. Обертка души – мечта. Толпа у креста Христова Всегда была – без креста.
Есть разные: это просто,– Как если вдруг корабли Возжаждали б не по росту Великой себе земли…
И яро, бортом и килем Врезаясь в кровавый ров… Мой Боже, храни мне Киев, Чернобыль, Москву и Львов!
И взор его синий-синий, Как обморок чистоты… Поэт остается в силе: Готовьте свои кресты! 17 октября 2008 г.
Роса на іконі кров’ю. У трав обгризений корінь. Питання: куди ішов я? Де судді? І чим накормлять?
Давно розібрані мітли. Й – заради понту – молитви. Сльозитися медом звикли За день облетілі липи.
Формат убогих фантазій Схожий на цикл пародій. П'янички марять в екстазі Про вічну «Мадонну в гроті».
А ми – нам ніде приткнутись – З дідівським нашим «Їй-Богу!» Ти – Папа римський. Я – нунцій: Хрести мене на дорогу!
У світі сумніш, як в цирку, – Що всівся між крісел вільних. Мідь звучних твоїх енциклік Пече, як натільний хрестик.
І дзвін десь, неначе рана… Пішли у безсмертя коні. Над нами посходять трави…
Квітне роса на іконі. 23 жовтня 2008 р.
Роса кровит на иконе. У трав обглоданы корни. И спорят: кто здесь исконней? Где судьи? И чем накормят?
Давно разобраны метлы. И – ради понта – молитвы. Слезятся ветром и медом За день осипшие липы.
Формат убогих фантазий Похож на цикл пародий. Пьянчуги бредят в экстазе О вечной «Мадонне в гроте».
А мы – нам негде приткнуться – С дедовским нашим «ей-Богу!» Ты – Папа Римский. Я – нунций: Крести меня на дорогу!
В сей мир – несчастнее цирка, – Усевшийся между кресел. Медь звонких твоих энциклик Жжет грудь, как нательный крестик.
И колокол, словно рана… Ушли в бессмертие кони. Над нами восходят травы…
Цветет роса на иконе. 23 октября 2008 г.
ВІРШІ ДО БАТЬКІВЩИНИ
Наш національний геній – Тарас Шевченко. «Милий, не плутай, милий: Не «футболіст»!» Падає в небо, солодким згоряє чимось, Дряхлий, жовтневий, юний, святковий лист. Батьківщина… Черстві булочки, парти, скельця… Накип барочного золота куполів… І по-собачому – свої! – очі іноземця… (Спорідненість душ – крізь говір – поверх голів). Ритм, що відчувається найостаннішою жилою – Тією, що зростеться з першою потім струною… Вічний футбол Святої правди-матки – життя: Борг «Аргентини – Ямайки»…
За нею і мною. 7 листопада 2008 р.
Наш национальный гений – Тарас Шевченко. «Милый, запомни, милый: Не «футболист»!» Падает в небо, сладким сгорая чем-то, Дряхлый, октябрьский, юный и праздный лист. Родина… Черствые булочки, парты, ранцы… Накипь барочного золота куполов… И по-собачьи – свои! – глаза иностранца… (Родственность душ – сквозь наречья – поверх голов). Ритм, ощущаемый самой последней жилой – Той, что срастется с первой потом струной… Вечный футбол Святой правды-матки – жизни: Долг «Аргентины – Ямайки»…
За ней и мной. 7 ноября 2008 г.
Неначе вугілля, дзвони сяйнули; Сльозились берези, кляли судьбу; Ти здуру подумав, що я заснула, Коли запримітив мене в гробу.
Виття на шепіт змінив… Бува… Боязнь сполохати – в бунті «прокиньсь!» Як ти обізнався! Спала – трава, З ребер моїх проростаючи ввись.
Розігрувать кращу здобич доби – Який для мисливця у цьому толк? Поет – не царівна: він – Божий бич: У бабській подобі – братуха-вовк.
Як пізно… Як зоряно в грудях крик! І спати в них дешево: два плювки – За пісню… Доволі вже! Не ятри! Від хресних знамень щем уздовж руки.
Сочаться крізь пальці піски планет. Спить сном Гетсиманськім полин. степи… Мене уже двісті століть як не. Бадьорію. Час утікає… Спи. 9 листопада 2008 р.
Как угли, белели колокола; Слезились березы, кляня судьбу; Ты сдуру подумал, что я спала, Когда заприметил меня в гробу.
Вой сбавив на шепот… Едва-едва… Боязнь вспугнуть – в мятеже «проснись!» Как ты обознался! Спала – трава, Из ребер моих прорастая ввысь.
Разыгрывать лучшую из добыч – Какой мне, охотнику, в этом толк? Поэт – не царевна: он – Божий бич: В обличие бабьем – братуха-волк
Как поздно… Как звездно в моей груди! В ней спать было дешево: два плевка – За песню… Довольно! Не береди! От крестных знамений щемит рука.
Сочатся сквозь пальцы пески планет. Спит сном Гефсиманским полынь в степи… Меня уже двести веков, – как нет: Я бодрствую. Время уходит… Спи. 9 ноября 2008 г.
Мозок, оголюючись поволі, неначе паща, Спльовував думку обгризену із котла. Вийти на вулицю… Вийти й не впасти… Було би здорово… Якби могла!
Жили – системно-повільно, неначе сто Лабораторій разом… На серце – гладь. Доктор сказав: «Ангіна», – а мені то? Вижить-то виживу: «Coldrex» і шоколад.
Тільки не треба сцен тих останніх, цін! Трагікомічний – пафос. Надрив – смішний. Знову на фронті нашому без перемін: «Перших» нам не дали? «Других» дадуть вони!
Київ – Марсель – Москва – Ленінград – і «Львів»: Скільки іще зосталось а-ля доріг? Антибіотик миру в моїй крові Дуже нагрівся – і тому змерзнув як сніг.
Старт або фініш – поля не перейти. З другом сваритись – з ворога знать тайком.
Дівчинка років так десь п'яти-шести Котика кормить млинцем із сирком… 14 листопада 2008 р.
Мозг, обнажаясь медленно, словно пасть, Сплевывал мысль обглоданную с котла. Выйти на улицу… Выйти и не упасть… Было бы здорово… Если бы я могла!
Жилы – системно-медленны, словно сто Лабораторий разом… На сердце – гладь. Доктор сказал: «Ангина», – а мне то что? Выжить-то выживу: «Coldrex» и шоколад.
Только не надо этих последних сцен! Трагикомичен – пафос. Смешон – надрыв. Снова на фронте нашем без перемен: «Первых» не дали? Точно дадут «вторых»!
Киев – Марсель – Москва – Ленинград – и «Львів»: Сколько еще осталось а-ля дорог? Антибиотик мира в моей крови Слишком нагрелся – и потому продрог.
Старт или финиш – поля не перейти. Ссориться с другом – значит, дружить с врагом. ___
Девочка лет так, эдак, пяти-шести Кормит котенка блинчиком с творогом… 14 ноября 2008 г.
Слава Богу, що ти не розумієш по-російськи
Півкарти не криється. Свідомість наша –мста битію. А Бог любить Трійцю: Заявишся втретє – уб'ю.
Фонтан бризка іскрами. Розрізано горе, як сало важке. Біда українська! Не зрозуміти Вам з вашим «О’ key!»
Я – «дщерь» Бабайожкина. На світло червоне наш лет. «Ти вб'єш мене трошки», – Ступі вказали очі ракет.
Перша Вітчизна, вір цьому, – Твоїх середин – на моїм краю. Так, Бог любить Трійцю: Заявишся втретє – уб’ю.
Глина. Сніг. Голубів розмова. Півдуші у храмі врятуєш. Із іконою ми у змові: Вона – православна, чуєш.
Хусточки й жести Заткни собі, знаєш куди… Так-так. Я – відьма. Я – жінка. Я – не-переклад конгеніальний, та
Рука все згубить. Все суть ярлики – імена в миру. Але… Бог Трійцю любить:
Заявишся втретє – помру. 13 грудня 2008 р.
Слава Богу, что ты не понимаешь по-русски
Полкарты не кроются. Сознание наше – месть бытию. А Бог любит Троицу: Заявишься в третий раз – убью.
Фонтан брызжет искрами. Разрезано горе, как сало, по дням. Беда украинская! Вам, с вашими «It’s o’ key!» – не понять.
Я – дщерь Бабаежкина. Мы перелетаем на красный свет. «Ты таки убьешь меня», – Заметили ступе глаза ракет.
Знай: первая Родина Твоих середин – на моем краю. Да, Бог любит Троицу: Заявишься в третий раз – убью.
Снег. Глина. И голуби. Ты просишься в храм – полдуши спасти… С иконой мы в сговоре: Она – православная, учти.
Платочки и жестики Заткни себе, знаешь куда… Вот-вот. Я – ведьма. Я – женщина. Я – конгениальный не-перевод.
В руках что – уронится. Все суть ярлыки – имена в миру. Но… Бог любит Троицу:
Заявишься в третий раз – умру. 13 декабря 2008 г.
Біла мордочка ранку. Робота в центрі. Печаль еспрессо зі штруделем. Запросили – у вівторок – на два концерти. А у суботу – на студії.
Середа сьогодні – прохідний верлібр: Посередність і посередниця. Мій мобільний в транскрипції «Maine Lieben» На глобусі мухою гріється.
Всі погиблі: древляни, сармати, готи – Уся наша братва, вся вулиця! Глиби гетто мріють про висі Гьоте… Береза на сонці жмуриться.
Далекозорі далі вітрів осінніх Стулились в очному вигині… Завтра, неділя. десь «воскресенье»: Воскреснемо. Якщо вигинемо… 17 грудня 2008 р.
С белой мордочкой утро. Работа в центре. Тоска эспрессо со штруделем. Пригласили – во вторник – на два концерта. А в субботу – на студии.
Но сегодня среда – проходной верлибр: Посредственность и посредница. Мой мобильный в транскрипции «Maine Lieben» На глобусе мухой греется.
Все погибли: древляне, сарматы, готы – Вся наша братва, вся улица! Глуби гетто мечтают о высях Гете… Береза на солнце щурится.
Дальнозоркие дали ветров осенних Сомкнулись в глазной излучине… Завтра, может быть, выпадет воскресенье: Воскреснем. Если получится… 17 декабря 2008 г.
У-крали… На краю – рай… На краю. Вам добре сміятись, а я помру! Так час на зло іде Битію. І жлоби складають: «метра», «метру»…
Горю. Нечесані леви грив – Горю… Обривається карусель. Єдиний брат – Покотив у Львів. Єдиний ворог – Відлетів у Брюссель.
Кровинка! Матуся! Князівський Бог! Як жили ми – назад, Так і будемо – жить. Ніяк не можу доповзти в Острог: Свою Alma Mater перегоріть.
Я – Проня Прокоповна. Я – ніхто. Корова мене уранці пасе… Мені років вісімнадцять. Мені що? Мені – сто! Я – цвях чужого хреста. Я – все.
Вкрали корали в раю … Плі! Стріляй по ганьбі своєї душі! Скитайся по венах тугої землі – Для болю у-краюй собі шалаші.
У-края… Середнє – не варте сил. З роботи – по горло і по росі… «Спасибі» читається, як «Спаси, Бі…». Я не хотіла. Пробачте усе усі. 25 грудня 2008 р.
У-крали… У края – рай… На краю. Добро вам смеяться, а я умру! Так время назло идет Бытию. И жлобы слагают: «метра», «метру»…
Горю. Всей нечесаной гривой львов – Горю… Обрывается карусель. Единственный брат – Укатил во Львов. Единственный враг – Улетел в Брюссель.
Кровиночка! Мамочка! Княжий Бог! Как жили мы – вспять, Так и будем – впредь. Никак не могу доползти в Острог: Свою Alma Mater перегореть.
Я – Проня Прокоповна. Я – ничто. Корова меня поутру пасет… Мне лет восемнадцать. Мне что? Мне – сто! Я – гвоздь от чужого креста. Я – все.
У рая украли кораллы… Пли! Стреляй по бесчестью своей души! Скитайся по венам тугой земли – Для боли у-краивай шалаши.
У-края… На среднее – жалко сил. С работы – по горло и по росе… «Спасибо» читается, как «Спаси, Бо…». Я не хотела. Простите все. 25 декабря 2008 г.
Уявлено: дикий сад, Без охів, без дамських роз. Стежки… Гетсиманській ряд Черешень… Обвали рос
В глибинну вологість плит – В до-вірші. прадіда слід. У постільний мох, в землі Обвітрений малахіт…
Сад – чесний, як Бог і звір. Сад – чистий, як голий, бо. Ступаю… І у траві Ногою мацнув
«Playboy». 21 січня 2009 р.
Представилось: дикий сад, Без охов, без дамских роз. Тропа… Гефсиманский ряд Черешен… Обвалы рос
В глубинную сырость плит – В прадедово… В до-стихи. В постельные мхи, в земли Обветренный малахит…
Сад – честен, как Бог и зверь. Сад – чист, как мудрец нагой… Ступаю… И вдруг в траве Нащупываю ногой
«Playboy». 21 января 2009 г.
«Нас мало!» – нас, може, двоє… Самі ж ми собі – одні. По-вовчи виєм з тобою На лампочки і вогні.
А мимо проходять люди З офісу – і в пивбар… Про те, що він «хрін на блюді», Гугнявить тоскно Макар…
І ми научились хавать Останки чужих полов. Детально, у смак охаять Їх вірші і премій лов.
Втомилась від ігор, іга, Від іволги в ніч бліду… Я навіть не знаю, Ігор, Куди я тепер іду
За вітром, грудним і голим, Як алкоголь – батько нам, – Якимось іншим монголам Слов'янський наш біль віддам.
Споїти… З Москви – до Львова: По шпалах – земля без ніг…
І грішне це наше Слово, Яке, як Бога, беріг. 11 серпня 2009 р.
«Нас мало!» – нас, может, двое… Мы – сами себе одни. Сидим и по-волчьи воем На лампочки и огни.
А мимо проходят люди Из офиса – и в пивбар… О том, что он «хрен на блюде», Тоскливо мычит Макар…
И мы научились хавать Ошметки чужой трухи И смачно, подробно, хаять Их премии и стихи.
Устала от игр, от ига, От иволги на пруду… Я даже не знаю, Игорь, Куда я теперь иду
За ветром, грудным и голым, Как батюшка-алкоголь, – Каким-то другим монголам Славянскую голь – и боль
Споить… От Москвы – до Львова: По шпалам – земля без ног…
И грешное наше Слово, Которое было Бог. 11 августа 2009 г.
Чим пахнуть поети
Поети не пахнуть вершками і сливами. Ні марень медами, пломбіром овацій Поети не пахнуть…Я дуже щаслива, Щоб через хустинку тебе цілувати!
В буржуйських кафе, здивувавши причинністю, Труп жінки об труп чоловіка голубиться… А я люблю сало – часник щоб начинкою, Життя, з його смертю, що теж гірко любиться.
Історії зроблена передісторія: Ні Бородіна, ні Бориса і Гліба… Так от вам! Тверезій нудотності тортика – Хмільний аромат бородинського хліба. 16 липня 2009 р.
Нам в артерии колют ели: Две инъекции леса… Цепок Глаз завистливый… Жаль Сальери И торговцев с устами «целок» В храме… Красит Ассоль кораблик: Папа сбоку сидит и курит… К черту все. Остается – правда: Два пробела на левой скуле Не-за-пле-ван-ны-е. Нашлепай Этикетку – на жвачный воздух. Наше – в склепах, а не в поклепах! – Чище южного, в черных звездах. Грубо? Может. Смешно? Наверно (Все изысканности – у Лялей). Чуешь, как по сосновым венам Небо – колом – в тебя «вставляет»? Кайф – медвежий и Громовержий. Зелье – крестное и лесное…
Я – не сдохну. Ты – не повержен.
Я – с тобою. А ты – со…
Волен. 19 января 2009 г.
Нам в артерії різь, холєра: Дві ін'єкції лісу… хвоя. Око заздрісне… Жаль Сальєрі І торговку «целку», не хвойду. В храмі… Красить Ассоль кораблик: Тато збоку сидить і цмулить… Все до біса. Хай будуть – правди: Два пробіли на лівій скулі Не-за-пльо-ван-ні. Нашльопай Етикетку – в жуйню прозору. Наше – в склепах, а не в наклепах! – Чистий південь у чорних зорях. Грубо? Може. Смішно? Напевно (Все тут вишукане – у Лялей). Чуєш, як по соснових венах Небо – колом – в тебе «вставляє»? Кайф – ведмежий і Громовержий. Зілля з лісу – хресне, могильне…
Я – не здохну. Ти – не повержений.
Я – з тобою. А ти – із…
Вільний. 19 січня 2009 р.
Співаю. Спиваю. Радію чужому щастю. Игорь Павлюк
После двенадцати звезды, как кошки, серы. Пятиминутка тянет на пятилетку. После двенадцати так не хватает веры… Хочется плакать всем деревням в жилетку.
После двенадцати, главное, – все возможно: Белые рифмы, румбы, мужья чужие… Ночь оступается в голую осторожность, Ямб прожигая в рваной ветрами жиле.
Думать о вечном – мудро – и так наивно! Думать, по сути, – больно (молчать – тем паче). После двенадцати стройные злые ивы Озером пляшут в стайке утиных пачек.
Сон прорывается в сон, где, презрев законы, Окна ломают собственные же створки…
После двенадцати горько текут иконы Соком коры березы – ко мне в подкорку… 2 февраля 2009 г.
Співаю. Спиваю. Радію чужому щастю. Ігор Павлюк
Після дванадцяти зорі, мов кішки, сірі. П'ятихвилинка тягне на п'ятилітку. Після дванадцяти так не хватає віри… Хочеться плакати селам усім в жилетку.
Після дванадцяти, знаємо, – все можливо: Рими біленькі, мужчини чужі і милі… Ніч в осторогу голу впада, цнотливу, Ямб пропікаючи в рваній вітрами жилі.
Думать про вічне – мудро – наївно. ще би! Думать, по суті, – з болем (мовчать – тим паче). Після дванадцяти злі і стрункущі верби Озером скачуть в зграйці качиних пачок.
Сон проривається в сон, де ніщо закони, Вікна ламають власні ж одвірки…
Після дванадцяти гірко течуть ікони Соком кори берези – мені в підкірку… 2 лютого 2009 р.