«ДНК» Жадан, Кидрук, Фоззи, Карпа, Винничук, Кокотюха, Рафеенко
Пока наш лектор упражняется на курсах писательского мастерства, мы продолжаем знакомится с современной украинской литературой. Сегодняшняя книга нас ознакомила с ней, можно сказать, оптом) Это «ДНК» и семь его авторов: Жадан, Кидрук, Фоззи, Карпа, Винничук, Кокотюха, Рафеенко.
В книге описана история одной семьи на протяжении нескольких поколений — 1886 по 2056 годы. 2056 — не ошибка, а немного фантастики в сюжете. А так роман напоминает мини-версию романа-реки «Ругон-Маккары» в 20 томах Эмиля Золя или «Сагу о Форсайтах» Джона Голсуори. Авторы «ДНК» тоже такие, непростые — похоже, смогли бы написать нечто подобное, так кто его сейчас прочитает) Наступило время клипового сознания, но сам факт, что книгу напечатали тиражом 10 000 экземпляров, очень радует. Искренне надеемся, что весь он разойдется и допечатывать придется. А люди, не имеющие возможности или желания читать многочисленные источники, получат хорошее художественное изложение истории Украины через призму судеб героев «ДНК».
Теперь о самом сюжете.
Китайские ученые (надо полагать под руководством Дика Свааба, который изучив европейский мозг вдоль и поперек, теперь отбыл изучать китайский: прим. редакции.) совершили открытие.
«…генетики з Фунданя виявили, що « сміттєві» ДНК насправді зовсім не сміттєві, а закодована інформація. Пізніше вже на моєму факультеті припустили, що ця інформація є результатом фіксації в мозку індивіда найпотужніших в емоційному сенсі вражень».
На самом деле настоящие ученые, и даже не британские, думают, что мусорные ДНК нам достались от древних вирусов, но на то она и фантастика. А Дик Свааб пригодился бы для того, чтобы вырастить из этих участков кусочек лимбической системы мозга и зрительной коры, чтобы «витягти з цього «сміття» щось на кшталт відеороликів, що відображатимуть найяскравіші епізоди з життя предків конкретної людини».
Этим человеком в далеком 2056 году оказался украинец Андрей Чумак. Наше мнение такое, что истории предков так хороши, что можно было и не заворачивать их в такой фантастический сюжет. Но повторимся, что время сейчас такое -вездесущий маркетинг вынуждает заворачивать в красивые обертки не только сами знаете что, но и собственно говоря, конфеты.
Цитаты приводим по авторам.
Жадан:
«Мені було двадцять девять. Я був високий, худий, мав яскраве руде волосся й холодні зелені очі. Десь потойбіч війни виростали мої діти, жили жінки, які мене любили, старіли батьки, які від мене відмовилися. Я теж відмовився від усього, що могло зі мною статися. Відмрвився, і вже мені не випадало стати ані священником, ані естандарт-юнкером, ані підхорунжим. Випадало мені бути біженцем, утікачем, без країни й прапора, з ідеєю в серці, з мукою на душі, з підробленим паспортом в кишені. Попереду було життя. І смерть так само».
Жадан прекрасен- и субъективно и объективно. Даже самые рациональные мозги настраивает на гуманитарный лад).
Винничук:
«Її чоловік добував нафту далеко в горах і приїжджав лише раз на місяць, аби засвідчити своє право власності до нудьгуючої свердловини. Як вправний нафтовик, робив це так шпарко, що зойки його дружини розліталися по всенькій вулиці. Тоді сусіди усміхнено перезиркувалися і кивали головами»
Нужно сказать, что Винничуку персонаж достался так себе, можно сказать самый негативный из всех. Но автор — вправний)
Карпа:
«Вона не тільки іншим каже неправду, але, мабуть і собі. Приклад: по-руськи вона балакає солдатською мовою. Крім того, у товаристві людей з освітою вона почуває свою нижчість, брак знання. У нас збирається товариство, що балакає зрозумілою руською мовою і що за освітою стоїть вище за Жадку. Отже, замість того щоб пояснити своє небажання бувати у нас на зібраннях небажанням почувати себе смішною й нижчою, дівча пояснює це своїм гарячим патріотизмом, воно, мовляв, так не любить руських, що не може терпіти ні мови їхньої, ні товариства».
Без комментариев, правда? И хорошая женская проза — Париж, героиня-эмансипе, мода, пирожные…
Фоззи:
« Я всегда любил песню про «крутится, вертится шар голубой, поэтому мужское имя для ребенка даже не выносилось на обсуждение-Максим. В свою очередь, Надя столь же безапелляционно выбрала женское имя Аида в честь какой-то любимой маминой приятельницы, чуть ли не начальницы воронежского военторга. Я громко фыркал, но мой компас земной стояла насмерть. В результате ребенку повезло родиться мальчиком, а то бы ходил потом, как дура, всю жизнь, Аидой Геннадьевной Попель-Полтавцевой».
То что, Фоззи еще и неплохо пишет-личное открытие автора поста. Напишу банальщину от себя — талантливый человек талантлив во всем.
Кокотюха:
«Ставши до того часу піонером і відвідавши кілька тематичних гуртків, на які записували піонерські вожаки, я дізнався для себе єдино правильну істину. Піонер-означає перший, і не просто перший, а лідер по збиранню макулатури і залізного брухту. Здається інших притомних завдань перед первинними піонерськими організаціями ніхто не ставив. Тож дочекавшись найближчого суботника, я поцікавився тата, чи потрібні йому книжки, почув прогнозовану відповідь, забрав з полиці всі двадцять червоних томів творів Олександра Дюма-батька й урочисто здав».
Автору поста двадцять томов Золя не разрешили в макулатуру сдать-пришлось их прочитать. Что, видимо, стало одной из причин аддиктивного пристрастия к чтению. А так могла бы политиком стать, как герой новеллы Кокотюхи)
Рафеенко:
«О Борисе Кутовом, который позже стал Чумаком, мечтала тихо и смиренно, но при этом решительно. Понимала, что не является девушкой его мечты, но почему-то взяла в голову, что должна иметь от него сына. В тихих украинских омутах водятся стальные девушки, а потому как решила, так и сделала. Ее ничего не могло остановить. И вот как-то после митинга начинающий политический деятель Борис Кутовой переспал с моей матерью в квартире на первом этаже дома принадлежавших его родственникам. Переспал, чтобы забыть о ней навсегда»
На наш взгляд, самая сильная история в книге. Очень пронзительная, может, от того что происходит в том Донецке, которого уже нет.
Кидрук:
«Щось розкололось у свідомості, і я побачив, себе наче збоку, і думки, мої власні думки, немовби пролітали повз мене-того, який спостерігає,-і я бачив, як вони слабнуть і тремтять. Потім Віктор Радченко висмикнув стилет, а здоровань розчепив пальці. Світ закрутився перед очима, і я відчув, що падаю».
Это финал и последней истории и всей книги.
То что, русский и украинский в цитатах вперемешку — так написана книга, так как и в реальной жизни нашей страны происходит. Считаем, что это на сегодняшний день, книга «ДНК» — лучшее и большее, что сделано для осознания нас как украинцев, вне зависимости, на каком языке мы говорим.